Позакласний виховний захід.
1 ведучий
За широкими морями, за лісами дрімучими,
ще й за горами кам’яними був колись край веселий, розкішний і багатий, але
заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя – панська,
друга – царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю
люди. Світ їм було зав’язано, говорити заказано, ходили німі...
2
ведучий
Україна... В одному вже тільки слові і
для нашого вуха, і навіть для вуха чужинців ціла музика смутку і жалю. Україна
– це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці,
медовії та молочнії ріки... Україна – це марні, обшарпані голодні люди, це
царське та панське свавілля.
1
ведучий
Але жило Добро на цій красивій землі, яке
при допомозі Бога зростило Людину-велета, титана духу, який збудив німих і
сонних, указав їм шлях до майбутнього.
Учень
Ти слухав Кобзаря?
Ти чув його печаль,
Що піснею лилась
З-під струн?
Горіла, мов зоря, і сяяла, як жар,
Висока пісня кобзаревих дум.
Дзвенить вона і досі у серцях,
Відлунюється в співі журавлів –
Великим Кобзарем оспівана в віках
Чарівна мова рідної землі.
1 ведучий
Мужицький син, кріпак, школяр Марійського
дяка, самоук, професор графіки Петербурзької Академії мистецтв, геніальний
поет, мислитель, патріот-інтернаціоналіст, інтелігент із душею вселюдського
милосердя... І все це він – Т.Г. Шевченко.
2 ведучий
Ні, не мужикуватий селюк і не наївний
неотесаний простак, як дехто з потомствених панських родин намагався „подавати”
Шевченка. Це був велет духу і душі народної, що вивів себе самого на вершину
всесвітньої культури щоденною каторжною працею, назавжди зрікшись світських
благ, що манили поета в свої „обивательські” тенета.
1 ведучий
В похилій хаті,
край села,
Над ставом
чистим і прозорим,
Життя Тарасику
дала
Кріпачка-мати,
вбита горем.
2 ведучий
Як гірко, як
нестерпно жаль,
Що долі нам нема
з тобою!
Ми вбогі,
змучені раби,
Не маєм радісної
днини.
Нам вік
доводиться терпіти,
Не розгинать
своєї спини.
1 ведучий
Бідна старенька біля хати з солом’яною
покрівлею і чорним димарем, з яблунею, гіллястою вербою і старою клунею.
Читання напам’ять вірша „Якби ви знали
паничі”
Інсценізація
На сцену
виходить Тарас і Оксана.
Оксана
–
Оце на хвильку забігла до тебе, Тарасику. Чом же
ти плачеш? Ох, дурненький. Давай я сльози тобі витру. Не сумуй, Тарасику.
Кажуть, найкраще від усіх ти малюєш. От виростеш і будеш малярем. А тебе
малюнки є? Покажи.
Тарас
–
Та є, але дяк паперу не дає. Нема на чому
малювати. Ти, Оксано, у вінку найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й
чобітки справлю із срібними підківками і золотими дзвіночками.
Оксана
–
За що ж ти справиш?
Тарас
–
Ось одіб’ємось із злиднів, тоді й усе буде. По
дзвіночках угадаю, що то ти йдеш.
Оксана
–
А я без тебе нікуди не піду.
Тарас
–
А як до пана покличуть?
Оксана
–
Не піду, хоч убий, не піду.
Учень
Ми
вкупочці колись росли.
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились,
Та говорили, що колись одружимо їх.
Не вгадали...
Інтер’єр селянської хати. Сидить батько,
мати, Катря.
Мати
–
Уже й вечір, ніч от-от настане, а нашого Тараса,
ще й досі немає. Катре, іди-но пошукай його.
Заходить сусід.
–
Вечір добрий вам, сусіди.
Мати
–
Доброго вечора й вам!
Сусід
–
Зайшов погомоніти перед сном. А ви ще, мабуть, і
не вечеряли?
Мати
–
Та нам оце такий клопіт, що вечеря не в вечерю. Хлопець наш десь дівся. Зранку як
пішов, то ще й досі немає; вже й обшукали всюди – як у воду впав.
Сусід
–
Нічого знайдеться. Може, заснув десь у бур’янах.
Такий лобатий не пропаде. Ходімо пошукаємо!
Виходить на сцену Оксана
Оксана
–
Пішли... Смеркає... Пізній час...
Та де ж це справді той Тарас?...
Іще хвилинку почекаю,
А потім... спать?...Сама не знаю.
(Угледівши Тараса ще за ворітьми,
придушеним голосом)
–
Тарасе, гей! Іди сюди!
Та швидше ж, швидше-но іди!
(Тарас перескакує через пліт і біжить до
неї).
Тарас
–
Оксано, ти? Мене чекаєш?
Оксанка
–
Ну, й наробив же ти біди!
Кажи хутенько, де блукаєш?
Тарас
–
Біди? Якої?
(Сідає на перелазі біля Оксанки).
Оксанка
–
Де ти був?
Гармидеру було багато:
Тут мати лаялась, а тато
Пішли тебе шукати... Чув?
І Катря теж...
Тарас
(сміється)
–
А я приїхав
Оце що тільки...
Оксанка
–
Звідкіля? Ти дуриш? Га?
Тарас
(хреститься)
–
Бодай так дихав, коли дурю!... (махає рукою на
захід)
Ген звідтіля!... Ходив побачити край світа.
Оксанка
–
А ти дійшов?
Тарас
(зам’явшись)
–
Ні... ні... через гай вже перейшов був і щосили
шляхом був далі припустив, та пострічався з чумаками... Такі смагляві з
батогами.. Передній з них мене спитав: „Куди ти мандруєш супроти ночі? Ти ж
малий. Ще в полі, каже, заночуєш і вовк із’їсть тебе страшний”.
Оксанка (із
жахом)
–
Ой, лелечко, як лячно!
Тарас
(сміється)
–
Що? Лячно? Тільки не мені!
Оксанка
–
Чумак пустив тебе, чи ні?
Тарас
–
Ходить так пізно необачно, - він каже. - Хлопче,
ти звідкіль?
–
З Кирилівки, – кажу.
Оксанка
–
Який ти сміливий! І вовка тобі не страшно?
Тарасик
(байдуже ніби)
–
Звісно, ні.
Оксанка
–
А мандрувать - то штука ловка!
Хотілося б хоч раз мені
піти з тобою...
Тарас
–
То ходімо...
Лиш треба встати на зорі
До ранку будем на горі
Аж за селом...
Виходять.
Вбігає Катря
–
Мамо, тату, дивіться, ось і наш волоцюга! З
чумаками прийшов.
Сусід
–
А й справді він - Тарас!
Батько
–
Де це ти був?
Тарас
–
У полі був та й заблудив.
Мати
–
Ех ти, приблудо. Увесь день у мандрах, ще й не
їв, мабуть, нічого. Ходи-но в хату вечеряти.
Сусід
–
Ох, дав Бог неділеньку святу – то хоч трохи
одпочинемо.
Батько
–
Еге ж... А від завтра знову на панський лан
спину гнути до пізньої ночі. Хіба тут одпочинеш? Ті пани все б нові укази
видумували, аби людей у більше ярмо запрягти.
Мати
–
Ви тільки послухайте, що наш малий вигадує. І
старий не додумає того збрехати: каже, бачив залізні стовпи, що підпирають
небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч.
Сусід
–
Усі на нашому кутку, кажуть, що з вашого Тараса
щось добряче вийде.
Учень
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Сценка
«Тарас з мамою»
(На
фоні тихої мелодії «Зоре моя вечірняя» звучить розмова Тараса з мамою.)
Тарас.
Мамо, чому так багато зірок на небі?
Мама.
Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка поки
людина не помре. А як помре – свічка гасне, зіронька падає. Бачив?
Тарас.
Бачив, матусю, бачив… Матусечко, а чому одні зірочки великі, ясні, а другі
ледь-ледь видно?
Мати.
Бо, коли людуна зла, заздрісна, скіпа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра,
любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло
це далеко видно.
Тарас.
Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічка світила найяскравіше.
Мати.
Старайся, мій хлопчику.
(На фоні мелодії «зоре моя вечірняя»
звучать слова матері.)
Мати.
Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою.
Ми вбогі, змучені раби
Не знаєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіть,
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово – і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди – з краю в край –
Панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі
згорьованій, сльозами злитій.
О, любі діточки малі,
Одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить вам мене,
Рожеві квіти нещасливі,
Коли безжальна смерть зітне
Мене на довгій панській ниві?
Учень.
Рано вмерла його мати,
Лишивсь сиротою,
Не міг раду собі дати
З горем і журбою.
Учень.
Були у Шевченка
Брати й сестри рідні.
Всі кріпаки, всі сироти,
Усі дуже бідні.
Учень.
Були сестричка Маруся,
Яринка та братик Микита.
Малим його забавляла
Дрібними росами-сльозами.
Тарас у дяка
Сценічна картина в 2 діях, із життя Тараса Шевченка.
Дійові особи:
Тарас Шевченко 10 літ.
Іван, літ 12 школярі.
Петро, літ 12.
Катерина — сестра Тараса.
Дяк Губський.
Гурток хлопців.
Діється в селі Кирилівці на Україні.
Між першою і другою дією минає два роки.
Дія перша
Сцена представляє сільську кімнату. Звичайна обстановка селянської хати. Одні двері виходять до сіней, другі до пекарні. На стіні під іконами висить нагайка.
Ява 1 Тарас (розглядається несміло по кімнаті).
Привіз мене батько грамоти навчити. Щоб мені на світі було легше жити. Щоби я тут вивчив титли і глаголи І вийшов мудрішим з дяківської школи.
По хвилі
Жалко мені було домашніх кидати. Недавно померла моя добра мати... Лишились: Катруся, Марійка, Ірина, Осип і Микита. Як наша родина зосталась без мене, там в батьківській хаті, в нужді і нестатках. Одним лиш багаті
ми були: любов'ю, яка нас в'язала.
Кохайтесь! Любіться! — ненька нас навчала.
Сестра Катерина, ділиться зі мною
Кожним куском хліба, кожною їдою.
Вона рідну матір мені заступала
Як я де зблукаюся, то вона шукала
за мною так довго, шукала без впину
аж поки не найде малого хлопчину.
І в хату приведе.
Накормить, обмиє...
І подертий одяг випере...обшиє.
Ява 2
Іван і Петро (входять, оглядають Тараса).
Іван (по хвилі). Тебе в науку дяк прийняв?
Петро (цікаво). А чуба вже тобі намняв?
Іван (до Петра). Таж він заледве що прийшов
Тарас (здивовано). За що ж бо мені мняти чуба?
Петро. Бо чарочка дякові люба.
Іван (до Тараса). Він ще на гречці каже клячати...
Петро. Або будеш ти в бочці тачатись.
Іван. Або як всипле з берези каші!...
Петро. Ось які бачиш гаразди наші.
Тарас (несміло). Ну - а наука?
Петро. Це чиста мука!... Читаєш «Аз» — дяк по чолі тряс! Дійдеш до «буки», Він різку в руки...
Петро. А при «глаголі» вже чуєш болі.
Іван. Читаєш: «Добро» дяк: пітурк в ребро. Іже «земля», «зело» також не весело.
Петро. «Како», р-ци «слово» вже вибив здоров'я.
Іван. Ять «пори» «йорі» в хаті плачів хор.
Петро. Часом при «живім» вже плачуть всі діти. А на сам конець бере регент ремінець!
Тарас (слухав спершу недовірливо відтак зі страхом, врешті завзято). Е-е! Тим мене не зламаєш.
Петро. Не такого ще зазнаєш! Тарас. Все ж не кину я науки! Петро. Тож готовий будь на муки!
Ява З
Дяк (входить підпитий. Глядить грізно на хлопців). Петро. Іван (присмирніли).
Дяк (з криком). Що? На раді ви тут знов?! Нема води ані дров, А вам то все байдуже?... Петро (хоче втікати). Дяк (схопив Петра за обшивку).
Зачекай-но, мій друже!
Не спішися так дуже.
Хто ж картопель наструже?
(до Івана) А хата вже метена?
Дармоїди прокляті!
Лиш мені работати?
Готову миску, ложку
під носи вам подати?
Я тут до вас візьмуся!
(до Тараса)
А ти що там думаєш?
Теж роботи не маєш?
Чекаєш, що матуся
кулешику наладить?
По голівці погладить;?
О! Це пиши: пропало!
Хіба б мене не стало,
Щоб ти мав дармувати!...
— Внеси води до хати!...
Петро (сідає біля коша з картоплею, обирає картоплю).
Іван (бере віник, замітає хату). Тарас (бере коновку і виходить).
Ява 4
Дяк (набиває люльку і запалює). Господній отеє до-пуст з людськими бахурами, Нема хвильки спокою! Все йде горі ногами.
Іван і Петро (порозуміваються німотно).
Дяк (до Петра люто). Уже знов щось промишляєш?
Готовиш нову істоту? Адже ти добре знаєш цей лік мій на пустоту?! (здіймає зі стіни нагайку).
Іван і Петро (втихають).
Ява 5
Тарас (входить з коновками).
Дяк. Повернувся нарешті! (заглядає в коновки) А то чому так мало? Може, скажеш в криниці більше води не стало?!
Тарас (виправдовуючись). Не маю я ще сили...
Дяк (з криком). То тебе, мій роззяво, балакати лиш вчили? Думаєш, що задурно будеш в мене хліб їсти? Може, схочеш на пічці згорнувши руки сісти? (грозить) Тільки мене не слухайсь! (до Івана) Ану ти! Швидше рухайсь! (до Петра) Занеси ту картоплю дячисі до пекарні. І... Візьмемося до книжки. Мої младенци гарні!
Петро (виходить з картоплею).
Ява 6
Дяк (до Тараса). Як тебе звуть, неробо?
Тарас (оглядається, до кого ця мова).
Дяк (люто термосить Тарасом). Чи чуєш дармоїде?
Тарас (крізь сльози до себе). Не видержу я цього, як так ще дальше піде.
Дяк. Своє ім'я речи твердо!
Тарас. Тарасом кличуть дома.
Дяк (втирає піт з чола). Ось яка з отроками тяженька мені втома!
Ява 7
Петро (входить з пекарні).
Хлопці (входять із двору).
Дяк. До стола засідайте! Чтеніє начинайте!
Хлопці (засідають за стілк розкладають псалтирі, букварі. Хвилину слебізують). Буки, «єсть», речи «єсть живіте іже, слово, віде, іже ук, мисліте.
Тарас (приглядається збоку).
За сценою квичать свині.
Дяк (виглянувши у вікно).
А то судьба проклята! (до хлопців)
Ей, Я, вам за те дам!
Надворі поросята!
Ба! Вийшов і кабан! (до Тараса)
Рушай-но, бабин сину
Зажени в хлів безрогих
А то сперіщу спину, Що не станеш на ноги!
Ударяє Тараса нагайкою.
Тарас (крізь сльози). За що ж мені нагай? Петро (від стола). Мовчи і не питай! Дяк (звертається з нагайкою до хлопців).
Опускається завіса.
Дія друга
Обстановка сцени як в першій дії.
Ява 1 Тарас (входить з книжкою під пахою). Дивно воно на світі. Як то звикнеш до всього. Спершу то лячно було вночі коло мерлого, як мав псалтир читати.
Не раз хтів я втікати, так волосся йшло вгору. А тепер то байдуже... (по хвилі) Не знати, Щ° то нині наш речит мені вструже?
Досить копійок йому заробив я сьогодні.
Читав «савтиру» ревно від вечора аж до дня.
(витягає з-за холяви зошит).
Ех! щоб так від дяка дістати коли п'ятака...
А то ж трохи не голе, таке убоге!
То куплю знов паперу аркуш
І зроблю маленьку книжечку,
І візерунками з квітками
Так, як отсю, обведу (показує зошит)
Тай списувати в ній буду недолю всю свою (пише). Дяк (входить, тре рукою ніс) Свербить носа кінець. Буде свіжий мертвець.
Тарас (ховає зошит). Щоб хоч не було бійки!
Дяк (протирає окуляри, а побачивши Тараса - поквапно). Віддавай все і до копійки!
Тарас (витягає гроші з-за пазухи і дає дякові).
Дяк (однією рукою бере гроші, а другою тягне Тараса за чуб). Віддай решту!
Тарас. Більш не маю!
Дяк. Чекай! Ще поспитаю!
Бере нагайку, але побачивши пляшку, кидає нагайку, хапає пляшку. Виходить, дивлячись на гроші.
От... Щойно язик замочу.
Ява З
Тарас (сам). Ледве ноги вже волочу. Та ж не спав я вже три ночі. В голові шум — печуть очі... Як мені тяжко... Як гірко жити!..-
На те, щоб дякові в руки чарку дати? Сідає коло стола, по хвилі.
Тяжко мені сиротині на тім світі жити. Свої люди як чужії, ні з ким говорити. «Тяжко важко в світі жити сироті без роду, нема куди прихилитись,-хоч з гори та в воду».
Витягає зошит з халяви
Сиротині сонце світить, світить, та не гріє, люди сонце заступили б, якби мали силу. Щоб сироті не світило, сльози не сушило.
Хилить голову в задумі.
Ява 4
Катерина (Входить. Хвильку вдивляється в Тараса). Ти сам в хаті? Чуєш, брате?
Тарас (Не бачить Катерини).
«Є на світі воля, Та хто її знає? Є на світі доля... Та хто її має?
Катерина (Глядить Тараса по голові). Моя кохана! Бідна дитино!
Тарас (схаменувся). Де ти, сестричко? Ах! Катерино! Як мені тяжко... Як гірко жити! Скільки прийшлося вже сліз пролити...
Катерина. Що ж я пораджу? Терпи, дитино!
Тарас. Ні, я не в силі! Я його кину! Не дам знущатись так над собою!
Катерина. Братчику милий! Господь з тобою! Де ж ти дінешся?
Тарас. Піду світами... Нема вже в мене батька, ні мами. А світ широкий...
Катерина.
Не роби цього!
Не кривав, брате, серденька мого.
Краще, Тарасе, ось тут останься Я тебе прошу! На мене зглянься.
Розв'язує вузлик.
Я тут принесла тобі немного. Кусничок масла й хліба смачного.
Подає Тарасові вузлик і збирається відходити.
Хотіла б довше в тебе сидіти, Але за мною плачуть десь діти. Будь здоров, брате!
Цілує Тараса в голову, виходить.
Ява 5
Тарас (сам). ... і пішла з хати... (сердечно) Моя сестричка Катерина. Моя розрада — потіха єдина. (Задумується. По хвилі).
«Доле моя, доле! Де тебе шукати?
Ховає зошит за халяву.
Ні! Я не в силі вже терпіти довше побої і наругу!
Чей же й знайду службу другу.
Може не всюди так б'ють діти?
Не допускають їх до освіти... (рішуче).
Втечу світами від дяка!
Не хочу того п'ятака.
Катеринин вузлик візьму я з собою, (оглядає вузлик), щоб перекусити було що в дорозі.
Виходить до пекарні. За сценою чути голос п'яного дяка:
Возвеселися, душе моя! Ось я вже на дорозі.
Ява 6
Дяк входить п'яний. За ним Петро, Іван і кілька хлопців.
Дяк (солодко). Прийдіте, чада, ко мні. Приближається царствіє ваше. Петро, Іван, хлопці ^приступають до дяка).
Дяк (обдаровує їх бубликами). Будьте тихі наче голуби, хитрі наче змії.
Всі (їдять бублики та глузують німотно з п'яного дяка).
Дяк. Розслабленеє тіло моє от безумія моего. По страдах і слякостях. До коша весь день ісітуя хождах. (Хоче сідати).
Петро (Вихоплює з-під дяка стілець).
Дяк (мало не впав). Остави м'я сила моя.
Заточується, падає на лаву, кладеться і засинає.
Петро. От і вже спить п'яний дяк! А я йому тепер так. (Тягне дяка за чуба).
Іван. І я також реєнт вам за своє тепер віддам! (тягне дяка за ніс). Бам! Вам! Бам-балам!
Всі (сміються голосно).
Ява 7
Тарас (входить. Хвилю дивиться з обуренням на хлопців-пустунів ).
Схаменіться! Будьте люди! «Бо лихо вам буде!» Чи годиться знущатися оттак над безсилим?
Петро. О! Бачите як раптово дяк став йому милим... Тарас.
Ні! Чимало гарячого влив мені за шкуру. І я не раз його радо припер би до муру. Але запита людина неначе худобина.
А над старим знущатися —
Гидота та й годі.
Тож ви також спокій дайте тій своїй роботі.
Це ж не совісно-нечесно...
І... серцю противно...
Іван.
Цей наш Тарас все говорить
Так якось... аж... дивно.
Петро Його правда! Лишім дяка!
Ходім дальше гратись... (виходить)
Ява 8
Тарас. Йдіть щасливої А я буду в дорогу збиратись. Не багато в мене статків: шапка і свитина та ще книжка з малюнками.
Дяк (ворушиться на лаві). Болить мене спина.
Тарас (поправляє дяка на лаві. Кладе йому під голову подушку з постелі, дивиться хвилю на нього з відразою).
Скінчився час твого знущання глуму і наруги наді мною. Я піду в світ, ще цього рання, Але тебе лишу в спокою.
Сценічна картина в 2 діях, із життя Тараса Шевченка.
Дійові особи:
Тарас Шевченко 10 літ.
Іван, літ 12 школярі.
Петро, літ 12.
Катерина — сестра Тараса.
Дяк Губський.
Гурток хлопців.
Діється в селі Кирилівці на Україні.
Між першою і другою дією минає два роки.
Дія перша
Сцена представляє сільську кімнату. Звичайна обстановка селянської хати. Одні двері виходять до сіней, другі до пекарні. На стіні під іконами висить нагайка.
Ява 1 Тарас (розглядається несміло по кімнаті).
Привіз мене батько грамоти навчити. Щоб мені на світі було легше жити. Щоби я тут вивчив титли і глаголи І вийшов мудрішим з дяківської школи.
По хвилі
Жалко мені було домашніх кидати. Недавно померла моя добра мати... Лишились: Катруся, Марійка, Ірина, Осип і Микита. Як наша родина зосталась без мене, там в батьківській хаті, в нужді і нестатках. Одним лиш багаті
ми були: любов'ю, яка нас в'язала.
Кохайтесь! Любіться! — ненька нас навчала.
Сестра Катерина, ділиться зі мною
Кожним куском хліба, кожною їдою.
Вона рідну матір мені заступала
Як я де зблукаюся, то вона шукала
за мною так довго, шукала без впину
аж поки не найде малого хлопчину.
І в хату приведе.
Накормить, обмиє...
І подертий одяг випере...обшиє.
Ява 2
Іван і Петро (входять, оглядають Тараса).
Іван (по хвилі). Тебе в науку дяк прийняв?
Петро (цікаво). А чуба вже тобі намняв?
Іван (до Петра). Таж він заледве що прийшов
Тарас (здивовано). За що ж бо мені мняти чуба?
Петро. Бо чарочка дякові люба.
Іван (до Тараса). Він ще на гречці каже клячати...
Петро. Або будеш ти в бочці тачатись.
Іван. Або як всипле з берези каші!...
Петро. Ось які бачиш гаразди наші.
Тарас (несміло). Ну - а наука?
Петро. Це чиста мука!... Читаєш «Аз» — дяк по чолі тряс! Дійдеш до «буки», Він різку в руки...
Петро. А при «глаголі» вже чуєш болі.
Іван. Читаєш: «Добро» дяк: пітурк в ребро. Іже «земля», «зело» також не весело.
Петро. «Како», р-ци «слово» вже вибив здоров'я.
Іван. Ять «пори» «йорі» в хаті плачів хор.
Петро. Часом при «живім» вже плачуть всі діти. А на сам конець бере регент ремінець!
Тарас (слухав спершу недовірливо відтак зі страхом, врешті завзято). Е-е! Тим мене не зламаєш.
Петро. Не такого ще зазнаєш! Тарас. Все ж не кину я науки! Петро. Тож готовий будь на муки!
Ява З
Дяк (входить підпитий. Глядить грізно на хлопців). Петро. Іван (присмирніли).
Дяк (з криком). Що? На раді ви тут знов?! Нема води ані дров, А вам то все байдуже?... Петро (хоче втікати). Дяк (схопив Петра за обшивку).
Зачекай-но, мій друже!
Не спішися так дуже.
Хто ж картопель наструже?
(до Івана) А хата вже метена?
Дармоїди прокляті!
Лиш мені работати?
Готову миску, ложку
під носи вам подати?
Я тут до вас візьмуся!
(до Тараса)
А ти що там думаєш?
Теж роботи не маєш?
Чекаєш, що матуся
кулешику наладить?
По голівці погладить;?
О! Це пиши: пропало!
Хіба б мене не стало,
Щоб ти мав дармувати!...
— Внеси води до хати!...
Петро (сідає біля коша з картоплею, обирає картоплю).
Іван (бере віник, замітає хату). Тарас (бере коновку і виходить).
Ява 4
Дяк (набиває люльку і запалює). Господній отеє до-пуст з людськими бахурами, Нема хвильки спокою! Все йде горі ногами.
Іван і Петро (порозуміваються німотно).
Дяк (до Петра люто). Уже знов щось промишляєш?
Готовиш нову істоту? Адже ти добре знаєш цей лік мій на пустоту?! (здіймає зі стіни нагайку).
Іван і Петро (втихають).
Ява 5
Тарас (входить з коновками).
Дяк. Повернувся нарешті! (заглядає в коновки) А то чому так мало? Може, скажеш в криниці більше води не стало?!
Тарас (виправдовуючись). Не маю я ще сили...
Дяк (з криком). То тебе, мій роззяво, балакати лиш вчили? Думаєш, що задурно будеш в мене хліб їсти? Може, схочеш на пічці згорнувши руки сісти? (грозить) Тільки мене не слухайсь! (до Івана) Ану ти! Швидше рухайсь! (до Петра) Занеси ту картоплю дячисі до пекарні. І... Візьмемося до книжки. Мої младенци гарні!
Петро (виходить з картоплею).
Ява 6
Дяк (до Тараса). Як тебе звуть, неробо?
Тарас (оглядається, до кого ця мова).
Дяк (люто термосить Тарасом). Чи чуєш дармоїде?
Тарас (крізь сльози до себе). Не видержу я цього, як так ще дальше піде.
Дяк. Своє ім'я речи твердо!
Тарас. Тарасом кличуть дома.
Дяк (втирає піт з чола). Ось яка з отроками тяженька мені втома!
Ява 7
Петро (входить з пекарні).
Хлопці (входять із двору).
Дяк. До стола засідайте! Чтеніє начинайте!
Хлопці (засідають за стілк розкладають псалтирі, букварі. Хвилину слебізують). Буки, «єсть», речи «єсть живіте іже, слово, віде, іже ук, мисліте.
Тарас (приглядається збоку).
За сценою квичать свині.
Дяк (виглянувши у вікно).
А то судьба проклята! (до хлопців)
Ей, Я, вам за те дам!
Надворі поросята!
Ба! Вийшов і кабан! (до Тараса)
Рушай-но, бабин сину
Зажени в хлів безрогих
А то сперіщу спину, Що не станеш на ноги!
Ударяє Тараса нагайкою.
Тарас (крізь сльози). За що ж мені нагай? Петро (від стола). Мовчи і не питай! Дяк (звертається з нагайкою до хлопців).
Опускається завіса.
Дія друга
Обстановка сцени як в першій дії.
Ява 1 Тарас (входить з книжкою під пахою). Дивно воно на світі. Як то звикнеш до всього. Спершу то лячно було вночі коло мерлого, як мав псалтир читати.
Не раз хтів я втікати, так волосся йшло вгору. А тепер то байдуже... (по хвилі) Не знати, Щ° то нині наш речит мені вструже?
Досить копійок йому заробив я сьогодні.
Читав «савтиру» ревно від вечора аж до дня.
(витягає з-за холяви зошит).
Ех! щоб так від дяка дістати коли п'ятака...
А то ж трохи не голе, таке убоге!
То куплю знов паперу аркуш
І зроблю маленьку книжечку,
І візерунками з квітками
Так, як отсю, обведу (показує зошит)
Тай списувати в ній буду недолю всю свою (пише). Дяк (входить, тре рукою ніс) Свербить носа кінець. Буде свіжий мертвець.
Тарас (ховає зошит). Щоб хоч не було бійки!
Дяк (протирає окуляри, а побачивши Тараса - поквапно). Віддавай все і до копійки!
Тарас (витягає гроші з-за пазухи і дає дякові).
Дяк (однією рукою бере гроші, а другою тягне Тараса за чуб). Віддай решту!
Тарас. Більш не маю!
Дяк. Чекай! Ще поспитаю!
Бере нагайку, але побачивши пляшку, кидає нагайку, хапає пляшку. Виходить, дивлячись на гроші.
От... Щойно язик замочу.
Ява З
Тарас (сам). Ледве ноги вже волочу. Та ж не спав я вже три ночі. В голові шум — печуть очі... Як мені тяжко... Як гірко жити!..-
На те, щоб дякові в руки чарку дати? Сідає коло стола, по хвилі.
Тяжко мені сиротині на тім світі жити. Свої люди як чужії, ні з ким говорити. «Тяжко важко в світі жити сироті без роду, нема куди прихилитись,-хоч з гори та в воду».
Витягає зошит з халяви
Сиротині сонце світить, світить, та не гріє, люди сонце заступили б, якби мали силу. Щоб сироті не світило, сльози не сушило.
Хилить голову в задумі.
Ява 4
Катерина (Входить. Хвильку вдивляється в Тараса). Ти сам в хаті? Чуєш, брате?
Тарас (Не бачить Катерини).
«Є на світі воля, Та хто її знає? Є на світі доля... Та хто її має?
Катерина (Глядить Тараса по голові). Моя кохана! Бідна дитино!
Тарас (схаменувся). Де ти, сестричко? Ах! Катерино! Як мені тяжко... Як гірко жити! Скільки прийшлося вже сліз пролити...
Катерина. Що ж я пораджу? Терпи, дитино!
Тарас. Ні, я не в силі! Я його кину! Не дам знущатись так над собою!
Катерина. Братчику милий! Господь з тобою! Де ж ти дінешся?
Тарас. Піду світами... Нема вже в мене батька, ні мами. А світ широкий...
Катерина.
Не роби цього!
Не кривав, брате, серденька мого.
Краще, Тарасе, ось тут останься Я тебе прошу! На мене зглянься.
Розв'язує вузлик.
Я тут принесла тобі немного. Кусничок масла й хліба смачного.
Подає Тарасові вузлик і збирається відходити.
Хотіла б довше в тебе сидіти, Але за мною плачуть десь діти. Будь здоров, брате!
Цілує Тараса в голову, виходить.
Ява 5
Тарас (сам). ... і пішла з хати... (сердечно) Моя сестричка Катерина. Моя розрада — потіха єдина. (Задумується. По хвилі).
«Доле моя, доле! Де тебе шукати?
Ховає зошит за халяву.
Ні! Я не в силі вже терпіти довше побої і наругу!
Чей же й знайду службу другу.
Може не всюди так б'ють діти?
Не допускають їх до освіти... (рішуче).
Втечу світами від дяка!
Не хочу того п'ятака.
Катеринин вузлик візьму я з собою, (оглядає вузлик), щоб перекусити було що в дорозі.
Виходить до пекарні. За сценою чути голос п'яного дяка:
Возвеселися, душе моя! Ось я вже на дорозі.
Ява 6
Дяк входить п'яний. За ним Петро, Іван і кілька хлопців.
Дяк (солодко). Прийдіте, чада, ко мні. Приближається царствіє ваше. Петро, Іван, хлопці ^приступають до дяка).
Дяк (обдаровує їх бубликами). Будьте тихі наче голуби, хитрі наче змії.
Всі (їдять бублики та глузують німотно з п'яного дяка).
Дяк. Розслабленеє тіло моє от безумія моего. По страдах і слякостях. До коша весь день ісітуя хождах. (Хоче сідати).
Петро (Вихоплює з-під дяка стілець).
Дяк (мало не впав). Остави м'я сила моя.
Заточується, падає на лаву, кладеться і засинає.
Петро. От і вже спить п'яний дяк! А я йому тепер так. (Тягне дяка за чуба).
Іван. І я також реєнт вам за своє тепер віддам! (тягне дяка за ніс). Бам! Вам! Бам-балам!
Всі (сміються голосно).
Ява 7
Тарас (входить. Хвилю дивиться з обуренням на хлопців-пустунів ).
Схаменіться! Будьте люди! «Бо лихо вам буде!» Чи годиться знущатися оттак над безсилим?
Петро. О! Бачите як раптово дяк став йому милим... Тарас.
Ні! Чимало гарячого влив мені за шкуру. І я не раз його радо припер би до муру. Але запита людина неначе худобина.
А над старим знущатися —
Гидота та й годі.
Тож ви також спокій дайте тій своїй роботі.
Це ж не совісно-нечесно...
І... серцю противно...
Іван.
Цей наш Тарас все говорить
Так якось... аж... дивно.
Петро Його правда! Лишім дяка!
Ходім дальше гратись... (виходить)
Ява 8
Тарас. Йдіть щасливої А я буду в дорогу збиратись. Не багато в мене статків: шапка і свитина та ще книжка з малюнками.
Дяк (ворушиться на лаві). Болить мене спина.
Тарас (поправляє дяка на лаві. Кладе йому під голову подушку з постелі, дивиться хвилю на нього з відразою).
Скінчився час твого знущання глуму і наруги наді мною. Я піду в світ, ще цього рання, Але тебе лишу в спокою.
1 ведучий
Він був сином мужика і став володарем в
царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
2 ведучий
10 літ він томився під російською
солдатською муштрою, а для волі України зробив більше, ніж десять переможних
армій.
Учень
Де, скажи мені, Тарасе,
Взяв ти силу виняткову
Повернути першомову
Тим заляканим, убогим.
І, не знаючи дороги, їх вести.
На сцену виходять Шевченко, гурт селян.
Дід
–
Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе.
Селянин
–
Пани-кати... латану свитину з каліки знімають, з
шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих.
Дівчина
–
А он розпинають вдову за подушне, а сина
кують... Єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають!
Жінка
–
А онде під тином опухла дитина, голоднеє мре, а
мати пшеницю на панщині жне...
Дід
–
Чи бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?
Жінка
–
Чи довго ще на сім світі катам панувати?
Шевченко
–
Пани, пани, схаменіться!
Будьте люди, бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром заковані люде,
Настане суд, заговорять і Дніпро, і гори!
І потече сторіками кров у синє море
Дітей ваших...
Селянин
–
Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі
вірші!
Входять жандарми. Селяни хитають головами
і розходяться. Жандарми заковують Тараса. Входить слідчий. Сідає за стіл.
Слідчий
–
Ви своєю просторічною мовою зневажаєте
государиню імператрицю. Ви у своїх віршах виливаєте весь бруд на неї. Ви гудите
його імператорську величність.
Тарас
–
Так, я цього не заперечую.
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
Слідчий
–
Припинити! (Стукає по столу. Читає документ).
Государ імператор височайше звелів: призначити Шевченка рядовим в окремий
Оренбурзький корпус, з правом вислуги під найсуворішим наглядом із забороною
писати і малювати.
Жандарми виводять Тараса.
Звучить
пісня „Думи мої”
За столом сидить Тарас. Пише.
Тарас
–
Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й
тоді для мене страшнішої кари не можна
було б придумати, як заслати в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому
причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати...
Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного,
нелюдського вироку.
Лічу в
неволі дні і ночі
І лік
забуваю:
О
Господи, як-то тяжко
Тії дні
минають.
А літа
пливуть між нами,
Пливуть
собі стиха
Забирають,
не вертають
Ніколи,
нічого!
Учень
24 роки кріпацької неволі, 10 років
солдатчини, 13 літ каторжної праці з постійною загрозою арешту – ось головні
етапи його трагічної долі. Онук гайдамаки, син кріпака, він став
основоположником нової української літератури й літературної мови.
У 1845 році побував Кобзар у с. В’юнище
на Переяславщині. Мріяв оселитися над Дніпром широким. Наприкінці грудня тяжко
захворів і зліг. Усе тіло горіло, але поривався встати, піти до земляків. Із
кожною годиною ставало дедалі гірше. Наляканий господар закутав поета в кожух і
повіз до лікаря. Коні швидко бігли наїждженим шляхом. Ось вони піднялися на
найвище місце, звідки все видно, як на долоні – і Дніпро, і кручі.
— Підведіть мене, Степане! – попросив
Шевченко. Звівся сам, жагучими очима глянув у далину.
— Як умру, то поховайте... На оцій
могилі.
Лікар Козачковський допоміг хворому.
Поету полегшало.
Як розповідають, уночі з 24 на 25 грудня
1845 року Шевченко підвівся з ліжка і засвітив свічку. Невже це кінець? Йому
лише 31 рік. Ще ж так мало написано і зроблено... І на папір лягли слова: „Як
умру то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій”.
Шевченко не дав назви цій поезії.
„Заповітом” назвав її народ.
1 ведучий
Свого часу письменник С.Васильченко писав
про Т. Шевченка: „Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна
було б сказати, що це легенда”.
2 ведучий
Шевченкова муза – то доля самої України.
Упродовж всього життя – з малих літ і доостанку – гріла і спопеляла поета
віддана, гаряча любов до знедоленого рідного краю. Нею пройняті кожне слово,
кожен рядок його безсмертних творів.
Учень.
Кобзарем його ми звемо
Так від роду і до роду.
Кожен вірш свій і поему
Він присвячував народу.
Учень.
Чисту матір і дитину
Він прославив серцем чистим.
Всю осяв Україну
Поглядом він променистим.
Учень.
Ось чому в сім’ї великій,
У цвіту садів прекрасних
Буде жити він навіки,
Як безсмертний наш сучасник.
